Науково-практичне обгрунтування інноваційних підходів до реформування системи регіонального управління

 Вдовенко С.М.,

                                              доктор наук з державного  управління, доцент

    Науково-практичне обгрунтування інноваційних підходів до реформування системи регіонального управління

 

В статті аналізуються сучасні теоретичні посилання та практичні підходи до реформування системи регіонального управління. Здійснюється їх аналіз за сутнісними ознаками та адаптивністю до застосування в Україні.

Акцентується увага на умовах трансформації регіонального управління до засад його функціонування в країнах ЄС.

Ключові слова: регіональне управління, публічне адміністрування, інноваційні підходи, реформування, система, місцеве самоврядування.

             Посилення наукової уваги до проблем регіонального управління викликається сучасними тенденціями та реальними процесами децентралізації і делегування центральними органами влади місцевим адміністраціям повноваженнь й відповідальності з питань територіального розвитку, які відбуваються в провідних економічно розвинутих країнах світу і потребують теоретичного обґрунтування та визначення загальних можливостей та меж застосування і врахування особливостей в залежності від рівня зрілості суспільства, економічних умов, інституціонального середовища конкретних регіонів.            Об’єктивно перерозподіл повноважень на користь місцевих органів влади обумовлюється необхідністю оперативного реагування на місцеві проблеми, особливо в умовах перманентних кризових явищ, які спостерігаються в останні роки. З центру складно при прийнятті рішень враховувати конкретні ситуації, особливості процесів соціально-економічного розвитку регіонів, визначати напрями ефективного використання  природно-ресурсного та трудового потенціалу, можливості розвитку комунікацій, розширювати міжгалузеві та міжрегіональні зв’язки, впливати на інституціональні та соціальні фактори і т. ін.

Актуальність проблеми для України полягає в значних відмінностях  та диспропорціях між регіонами в територіальному, виробничому та ресурсному відношенні. Зокрема, співвідношення показників загальної площі в областях України становить 1:4 (мінімальна площа 8 тис. кв. км, максимальна — 34 тис. кв. км), щільності населення — 1:5 (мінімальна щільність 44ос/кв.км, максимальна 202 ос / кв.км), обсягів промислового виробництва на 1 жителя — 1:6 (мінімальний обсяг 41460 грн., максимальний — 234916 грн.), валової продукції сільського господарства на 1 жителя — 1:4 (мінімальна величина 368 грн., максимальна 1404 грн.), забезпеченість житлом — 1:1,3 (мінімальна площа 16,4 кв. м, максимальна 21,5 кв. м). У Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській і Київській областях зосереджено 47% всіх основних фондів України, а разом з Одеською областю на них припадає майже 60% обсягів промислового виробництва [3].Зазначене свідчать про необхідність підвищення рівня самостійності регіонів через наближення державного управління до засад місцевого самоврядування і на цій основі самозабезпечення життєдіяльності населення.

Основним завданням регіонального розвитку є вирівнювання умов життя населення через підвищення ефективності використання місцевих виробничих, матеріально-технічних, сировинних та трудових ресурсів, створення робочих місць, розвиток соціальної сфери, надання сприяння малому та середньому підприємництву, прискорення розвитку базових промислових та сільськогосподарських регіонів, забезпечення екологічних умов життєдіяльності населення, сприяння розвитку зовнішньо-економічної діяльності, формування інвестиційної привабливості регіонів, поліпшення демографічної ситуації.

Орієнтиром є європейська регіональна політика, яка в комплексі передбачає:

-    розвиток місцевого самоврядування;

-    підтримку депресивних територій;

-    єдність національних, регіональних  і місцевих програм розвитку територій;

-    стимулювання розвитку приватно-державного партнерства в регіональних програмах;

-    розвиток транскордонного та єврорегіонального співробітництва

Прийнятними для застосування в Україні є вироблені ЄС критерії визначення регіонів, яким надається сприяння:

-    вища від середньої встановленої частка населення зайнятого в сільському господарстві;

-    нижчий від середнього рівень доходів;

-    низькі показники валового внутрішнього продукту;

-    низька щільність населення або стійкі тенденції до її зменшення;

-    периферійне територіальне положення і відсутність значних виробничих об’єктів;

-    погана вікова структура зайнятих у виробництві;

-    складна екологічна ситуація;

Для реалізації регіональної політики в Україні необхідно створити інструменти на кшталт: Європейського фонду регіонального розвитку; Європейського інвестиційного банку; Європейського соціального фонду;  Європейськго сільськогосподарськго фонду та інших структур. Держава повинна визначитися з механізмами регулювання регіонального розвитку та методами їх застосування; сформувати  законодавчі та нормативно-правові умови, які б в однаковій мірі задовольняли всі регіони; визначити ступінь участі центральних органів влади у визначенні пріоритетів регіонального розвитку та регулюванні регіональних соціально-економічних процесів; встановити етапи та терміни передачі  повноважень територіальним громадам та органам місцевого самоврядування. Водночас, сьогодні з посиланням на світову економічну кризу відстоюється і науково обґрунтовується посилення державного регулювання регіональним розвитком як цілеспрямованої діяльності законодавчих, виконавчих і контролюючих органів держави із забезпечення життєдіяльності населення територіальних одиниць, мінімізації негативних впливів, встановлення завдань розвитку та методів їх реалізації.

Державна регіональна політика повинна враховувати процеси, що відбуваються у світовому просторі, де інноваційна спрямованість розвитку набуває вирішального значення. Регулювання регіонального розвитку покликано забезпечити створення раціональних і взаємовигідних відносин між державою й місцевими органами влади, адаптувати їх до сучасних умов, наблизити до норм і стандартів Європейського Союзу. На сьогодні в регіональному розвитку мають місце протиріччя між законодавчою базою і можливостями її застосування, між різними рівнями влади. Їх усунення знаходиться в площині пошуку компромісів та оптимальних пропорцій єдності  державних і регіональних пріоритетів [1]. Основною внутрішньо регіональною проблемою найчастіше є вузька галузево-виробнича спеціалізація, яка не забезпечує потреби загально регіонального споживання.

Диверсифікація єдиного економічного простору України до потеб регіонів і обґрунтованих інтеграційних та коопераційних відносин між регіонами є найважливішим завданням державного регулювання економіки регіонів, вирішення якого можливе за допомогою ринкових механізмів, зокрема розвитку системи акціонерних компаній, фондових бірж, комерційних банків, фондів товарних і сировинних ресурсів. Необхідне посилення регіонального фактору в економічному розвитку держави через податкові механізми політики, використання природних ресурсів, геграфічних та територіальних переваг.

Держава як основний суб’єкт реалізації державної регіональної політики покликана виконувати такі функції:

♦          забезпечення функціонування ринкового господарства в регіоні;

♦          розробка конкретних “правил гри” у ринковому просторі регіону й контроль за їхнім дотриманням;

♦          забезпечення стабільного розвитку еколого-соціально-економічної системи регіону;

♦          обґрунтування основних стратегічних і тактичних цілей регіонального розвитку з обов’язковим тимчасовим контролем їхнього досягнення;

♦          визначення пріоритетів регіонального розвитку й підтримка конкурентного простору;

♦          вибір і обґрунтування шляхів досягнення поставлених цілей регіонального розвитку [2].

Державне регулювання регіонального розвитку повинне охоплювати весь комплекс законодавчих, адміністративних, соціальноекономічних заходів, здійснюваних державними й місцевими органами управління. Одним із ключових інструментів державного регулювання регіонального розвитку є місцеві бюджети й міжбюджетні трансферти. Джерелами формування місцевих бюджетів є місцеві податки й збори, а також державні податки й збори, які передаються до місцевих бюджетів. Однак поки що місцеві бюджети, особливо на рівні територіальних громад, сіл, селищ, залишається дотаційними і не справляють необхідного впливу на вирішення місцевих проблем.

Об’єктами державного регулювання регіонального розвитку виступають різні структури державного, регіонального й муніципального рівнів, які утворюють певну сукупність  відповідну конкретному регіону та представляють весь комплекс засобів та умов життєдіяльності населення, відтворення трудових ресурсів, відносини між галузями економіки та адміністративно-територіальними утвореннями. В регіональному управлінні перетинаються загальнодержавні, галузеві, місцеві інтереси, узгодження яких є однією з найбільш складних проблем регіонального розвитку.

До суб’єктів державного регулювання регіонального розвитку відносяться органи державної влади, ради всіх рівнів й органи місцевого самоврядування. Основним засобом реалізації державної регіональної політики виступає управління – цілі, завдання й методи якого визначаються на основі загальноприйнятих принципів розвитку продуктивних сил і особливостей розвитку окремих галузей господарства [31].

На часі пропонуються традиційні підходи до державного регулювання регіонального розвитку, зокрема:

1. програмно-цільові – засновані на формуванні програм регіонального розвитку як загальних, так і конкретних із врахуванням особливостей  регіонів.

2. структурно-факторні, в основу яких покладено галузевий підхід та створення структур, які б об’єднували сукупність факторів регіонального розвитку та підвищували їх вплив на соціально-економічні процеси і забезпечення реалізації програм та планів.

3. організаційно-управлінські – з метою вдосконалення діяльності організаційних структур та взаємодії державного і регіонального рівнів влади в забезпеченні регіонального розвитку;

3. соціально-економічні, що забезпечують розвиток регіональної економіки та соціальної сфери, визначають напрями перспективного розвитку регіону.

Головними є питання збереження середовища проживання та відтворення трудоресурсного потенціалу регіонів; проведення адміністративно-територіальної реформи; створення реально діючої системи формування конкурентоспроможності регіональної економіки. Вважається, що успіх забезпечить системний характер регулювання регіонального розвитку, який полягає у єдності механізмів, засобів та ресурсів національного, регіонального й місцевого рівнів. Національний рівень регіонального управління здійснює реалізацію великомасштабних програм, організацію міжрегіональних і міждержавних економічних зв’язків. Регіональні органи основну увагу повинні приділяти ефективному використанню місцевих ресурсів, раціоналізації структури регіонального господарського комплексу, вирішенню соціальних та природоохоронних пролблем.

Органи місцевого самоврядування мають забезпечувати функціонування середовища проживання людей. Основним показником їх діяльності є створення можливостей для розвитку ініціативи територіальних громад та окремих людей для формування і реалізації планів соціально-економічного розвитку. На практиці в залежності від стану економіки в регіонах вирішуються питання розвитку, стабілізації або подолання депресивних ознак. В залежності від цього й формуються відносин між різними рівнями влади та з населенням. Логіка адміністративної реформи в переході від адміністративного управління до публічного адміністрування, побудова громадянського суспільства вимагатиме формування державної регіональної політики на основі залучення в цей процес суб’єктів суспільних відносин на регіональному й місцевому рівнях, у тому числі територіальних громад, органів виконавчої влади, суб’єктів підприємництва, недержавних організацій і громадськості та передачі їм значної частини регуляторних функцій[4].

В такому разі державне регулювання буде доповнене регіональним та місцевим на основі децентралізації процесів управління і розвитку та активізації економічної діяльності на місцях. Формування правового й організаційного механізму горизонтальних взаємодій суб’єктів влади різних рівнів та господарювання на засадах регіонального та міжрегіонального розподілу праці, розвитку єдиного ринкового простору сприятиме  економічному відродженню регіонів на основі концентрації зусиль бізнесу, виконавчої влади, місцевого самоврядування.

Література:

1. Бакуменко В. Д. Теоретичні та організаційні засади державного управління : навч. посіб. / В. Д. Бакуменко, П. І. Надолішній. – К. : Міленіум, 2003. – 256 с.

2. Долішній М.І. Регіональна політика на рубежі ХХ – ХХІ ст.– К.: Наукова думка, 2006. – 512 с.

3. Іщук С. І. «Розмiщення продуктивних сил (теорiя, методи, практика)».

4. Концепція адміністративної реформи в Україні / Держ. коміс. з проведення в Україні адм. реформи. – К. : [б. в.], 1998. – С. 28–34.

5. Мазур А. Регіональна економіка: проблеми відтворення і управління: Монографія. – Вінниця: ВАТ «Віноблдрукарня», 2000. – 263 с.

6. Мікула Н.А. Міжтериторіальне та транскордонне співробітництво: Монографія. – Львів: ІРД НАН України, 2004. – 395 с.

7. Пила В.І., Чмир О.С., Гарасюк О.А., Терещенко Т.В. Сучасна регіональна політика і транскордонне співробітництво. Вид-во ХУУП. – 2006. – 412 с.

Вы можете оставить комментарий, или ссылку на Ваш сайт.

Оставить комментарий